150 років тому у Новограді-Волинському – 25 лютого (13-го за старим стилем) 1871 року – у шляхетній і освіченій родині Олени і Петра Косачів народилася дівчинка. Її назвали Ларисою, але вона візьме псевдонім «Леся Українка» і стане одним із стовпів української культури. Батько Лесі (Лариси Косач) був правником, дійсним статським радником, маршалком Ковельського повіту. Мати (у дівоцтві Драгоманова) – відома письменниця і громадська діячка, яка взяла собі псевдонім – «Олена Пчілка». Її брат, дядько Лесі Українки, Михайло Драгоманов – видатний український історик, філософ, дослідник мови, фольклорист, прихильник ідеї «європеїзму» України.
- Обдарована
Лариса Косач була дуже обдарованою дитиною:
- У 4 роки дівчинка навчилася читати (перша прочитана книжка «Розмова про земні сили»Михайла Комарова),
- у 5 – грала на роялі і почала самостійно писати листи своєму дядькові Михайлу Драгоманову;
- у 6 років уже майстерно вишивала;
- у 9 – склала перший вірш – «Надія»,
- у 13 років – вперше опублікувала свої поезії, взявши псевдонім «Леся Українка»;
- у 14 – видала першу свою поему «Русалка», а також два переклади повістей Гоголя;
- у 19 років написала підручник «Стародавня історія східних народів»,
- у 22 – за сприяння Івана Франка видала першу поетичну збірку «На крилах пісень».
Леся мала хист:
- і до малювання (деякий час навчалася в художній школі Миколи Мурашкав Києві);
- і до музики (брала уроки гри на фортепіано у дружини Миколи Лисенка Ольги О’Коннор);
- і до вивчення іноземних мов (навчалася у приватних викладачів і вивчала мови самостійно).
У формуванні особистості Лесі Українки безперечну роль відіграла її мати – Олена Пчілка, яка сама була обдарованою людиною, талановитою поеткою і «войовничою українофілкою». Однак, як зазначають біографи, зокрема і рідна сестра Лесі Українки – Ольга Косач-Кривинюк, у ставленні матері до доньки Лариси не було теплоти, у дитинстві вона недооцінювала її здібності, часом навіть применшувала їх, не бачила глибини Лесиної натури. Можливо, так склалося через те, що Леся мала заглиблену в себе, «потаємну вдачу», що контрастувала із веселим характером старшого сина Косачів – Михайла.
- Псевдонім
Є різні версії того, чому Лариса Косач обрала собі псевдонім «Леся Українка».
Оскільки дівчинка це зробила у ранньому віці, то вважається, що таке літературне ім’я було обране з ініціативи матері – Олени Пчілки. З одного боку, цей псевдонім прямо вказує на культурну ідентичність, а з іншого – він давав зрозуміти читачам львівського часопису «Зоря», куди надіслали Лесині поезії, що авторка походить не із Галичини.
За іншою версією, псевдонім Лариса Косач обрала сама, наслідуючи свого дядька Михайла Драгоманова, якого надзвичайно шанувала і любила, і який часом підписував свої твори – «Українець».
- Поліглотка
Леся Українка знала більше ніж десяток мов, серед них і латину та давньогрецьку.
Окрім рідної – української, вона вільно розмовляла французькою, німецькою, італійською, польською, болгарською і російською мовами, розуміла грузинську.
«Леся мала прекрасні здібності до мов і сама про себе говорила, що, мабуть, немає такого звуку, якого вона не могла б виговорити. Вона писала свої твори українською, російською, французькою та німецькою мовами, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов. Вона добре знала латинську мову, а під час перебування в Єгипті почала вивчати іспанську мову», – повідомляє біограф.
- Творчий спадок
По собі Леся Українка залишила вражаючі поетичні поеми, прозові твори, понад 270 віршів, публіцистичні статті, а також неперевершені переклади світової класики.
«Ще у 1889 році в листі до брата Михайла Леся Українка виклала велику програму перекладів творів світової літератури українською мовою. В рамках цієї програми вона перекладала твори Гейне – «Ліричні співанки» (1890), поему «Атта Троль» (1893) та інші поезії. Серед її перекладів – гімни з «Рігведи» (1890), поезії Давнього Єгипту (1910), спроби перекладів творів Гомера, Данте, Шекспіра, Байрона».
Видане в СРСР, цензуроване радянською ідеологічною машиною, зібрання творів Лесі Українки становить 12 томів.
«Послідовна речниця української ідеї, цілковито незалежна від російських впливів поетка, іронічна й скептична в оцінці імперських авторитетів і цінностей мислителька. Свого часу було зроблено все можливе, щоб такої Лесі Українки ми не побачили. Її цензурували надзвичайно пильно, адже в радянському іконостасі вона мала постати бездоганною предтечею соціалістичного реалізму et cetera», – писала літературознавиця Віра Агеєва.
- «Лісова пісня» – шедевр, інтерпретація легенди про Ґрааль
Драму-феєрію «Лісова пісня» літературознавці називають шедевром української і світової літератури та драматургії.
У цьому творі Лесі Українки відчувається глибинний зв’язок із стародавніми поемами, що входять у творчу спадщину людства.
Деякі дослідники бачать у «Лісовій пісні» інтерпретацію легенди про Ґрааль (стародавній образ животворної енергії, сконцентрованої у жінці, а у християнстві – чаша, в якій збереглося кілька краплин крові Ісуса Христа – ред.)
Розповідаючи у «Лісовій пісні» сумну історію кохання, Леся Українка дивовижно точно та вишукано передала глибину вічного протистояння між світлим і темним у людському єстві, прірву між красою природи, неповторністю душі, здатної її відчувати, і потворністю обмеженості та жадібності.
Леся Українка написала «Лісову пісню» у Кутаїсі (Грузія) менше ніж за два тижні, і ще понад тиждень допрацьовувала текст.
- Хвороба
Із 9-річного віку і до кінця життя Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток. Вона називала свою боротьбу із недугою – «тридцятилітньою війною».
Леся перенесла кілька операцій, весь час відчувала біль. Із часом до туберкульозу кісток додалися серйозні проблеми із легенями і нирками.
Почалося все, як пише сестра Ольга, у січні 1881 року, коли у дівчинки раптом почала дуже боліти нога (деякі біографи пишуть, що перед цим Леся застудилася і, можливо, це було ускладнення важкої вірусної інфекції) і то так сильно, що дитина плакала.
Лікарі вирішили, що це гострий ревматизм, лікували натираннями та мазями, і з часом, ніби все налагодилося.
Леся у дитинстві, розповідає її сестра, попри свою тиху вдачу, дуже любила танцювати. І вони разом зі старшим братом Михайлом (Леся дуже з ним дружила і зберегла цей зв’язок на все життя) танцювали «козачка». Але після цього Лесі чомусь ставало сумно, і як вона сама потім казала, ніби «ввижалася майбутня доля».
Туберкульоз кісток у Лесі діагностували влітку 1883 року. Їй оперували ліву руку, видаливши частини кісток, уражених хворобою. Лесі довелося відмовитися від музичної кар’єри, про яку вона думала.
Через деякий час Лесю Українку закують майже повністю у гіпс, вільною залишиться тільки стопа однієї ноги. Рідні бачили, що дівчина вправлялася, щоб грати пальцями цієї ноги на роялі.
Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.
Такими місцями стали Єгипет, Італія, Крим і Грузія.
- Любов
Леся Українка, як і більшість духовно обдарованих особистостей, захоплювалася талантами та уміннями інших людей.
Вона по-своєму любила кожного, хто збагатив її світ, зробив яскравішим її життя, а головне надихнув і направив її жадібний до пізнання мозок.
У ранньому дитинстві Леся була «нерозлийвода» зі своїм старшим братом Михайлом. Вони разом гралися, разом читали книжки, разом училися удома, оскільки батьки не хотіли віддавати дітей до повністю зрусифікованих шкіл.
Що стосується чоловіків, то «дружба, а не кохання» зв’язала Лесю Українку із Сергієм Мержинським, з яким вона познайомилася 1897 року під час лікування в Ялті. Леся називала його «другом моїх ідей».
Мержинський жив у Мінську, і коли його стан (у нього був туберкульоз легень або як тоді казали – сухоти) дуже погіршився, Леся Українка поїхала його доглядати, попри те, що її мати Олена Пчілка була категорично проти цього.
За одну ніч, біля ліжка помираючого Мержинського, 18 (31) січня 1901 року Леся Українка написала поему «Одержима».
Свою долю Леся Українка зв’язала із Климентом Квіткою.
Якось у листопаді 1898 року Леся читала своє оповідання «Над морем» на зібранні літературно-артистичного гуртка Київського університету. Там вона познайомилася із 18-літнім першокурсником Климентом Квіткою. Вони з’ясували, що мають велике спільне захоплення – український фольклор.
Улітку 1901 року Климент Квітка їде разом із Лесею Українкою у подорож Буковиною. Поступово у них виникають стосунки.
7 серпня 1907 року Леся Українка і Климент Квітка офіційно оформили шлюб, а через два тижні разом вирушили до Криму, де Квітка отримав посаду в суді. Ця робота забирала у нього багато сил, але не давала достатньо грошей для нормального життя.
Через нервове і фізичне перенапруження Климент і сам захворів на туберкульоз. Але приклад Лесі надихав його, і Квітка робив усе, щоб урятувати їх обох. Климент розумів велич особистості, з якою його пов’язало життя, вважала сестра Лесі – Ізидора.
Квітка возив Лесю на лікування за кордон, шукав місця, що підходили їй для життя. Проте, часом йому доводилося навіть продавати речі, щоб купити ліки.
Але хвороба Лесі прогресувала…
Климент Квітка став удівцем у 33 роки і тяжко пережив смерть дружини.
Доля відвела йому ще сорок років життя, і про Лесю він ніколи не забував.
- Останні дні у Грузії
Останній час свого життя Леся провела у грузинському містечку Сурамі разом із Климентом Квіткою.
Вони приїхали до Грузії у 1903 році, жили там у різних місцях і активно працювали, зокрема над обробкою зібраного фольклору та Лесиних драм.
Останнє десятиліття у житті Лесі Українки вважають найбільш плідним і зрілим періодом її творчості. Його назвуть найсильнішими роками українського модернізму.
Дізнавшись, що донька дуже погано вже себе почуває, до неї у Грузію разом із Ісидорою приїжджає мати – Олена Пчілка. І Леся Українка в останні дні і години життя надиктовує їй начерки своєї останньої, незакінченої драми «На передмісті Александрії…».
Померла Леся Українка на 43-му році життя 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі.
Музей Лесі Українки відкрили в Сурамі у 1952 році, ще до смерті Сталіна. Але в іншому приміщенні, оскільки будинок, де письменниця провела свої останні дні, не зберігся.
Похована Леся Українка на Байковому кладовищі в Києві.
Своєю «шляхетною аристократичною лицарською українською жіночністю» Леся Українка заклала такі суспільні і культорологічні тренди, які у кожній епосі знаходять нові форми для втілення.
Сама Леся Українка вклала у вуста Мавки із «Лісової пісні» таку думку про себе: «Ні! Я жива, я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає…».