28 вересня ‒ день народження Василя Сухомлинського

    сухомлинський    Василь Сухомлинський увійшов у історію української педагогіки як педагог-гуманіст, творець педагогічної системи, в центрі якої перебуває дитина як унікальна особистість. Це справді людина з полум’яним серцем, видатний педагог сучасності. 35 років свого життя він віддав школі. В. Сухомлинський ‒ заслужений вчитель України, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка. З його ім’ям пов’язані збагачення та піднесення педагогічної науки ХХ століття.

   Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 року в с. Василівка (нині Кіровоградської області) в бідній селянській родині. Тут минули його дитинство і юність. Він вчився в рідному селі у школі і в 1933 р. закінчив семирічку. Влітку 1933 р. мати провела молодшого сина Василя до Кременчука.

    Спочатку вчився в Кременчуцькому медичному технікумі, але незабаром пішов звідти, вступив на робітничий факультет, достроково закінчив його, а пізніше вступив до Полтавського педагогічного інституту.

    З 1935 р. почався педагогічний шлях. У 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Закінчивши інститут, повернувся в рідні місця та працював викладачем української мови та літератури в Онуфріївській середній школі.

    У 1941 році пішов добровольцем на фронт, був важко поранений. Після визволення України від фашистів повернувся додому і довідався, що його дружину й маленького сина закатували в гестапо. У 1947 році почав працювати у школі, з 1948 року став директором Павлиської середньої школи і 23 роки працював там до кінця своїх днів. В 1948 це була звичайна, пересічна школа. 23 роки стали найпліднішим періодом його науково — практичної та літературно—публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу він перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості.

    У 1955 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально-виховного процесу».

    В. Сухомлинський ставив і розв’язував проблему формування в молоді національного й естетичного світогляду. Про один із шляхів успішного розв’язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти найкращі народні традиції та стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини. У його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках». Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи.

    Для нього формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — було основним завданням гуманістичного виховання. А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного.

    Книга «Серце віддаю дітям» Василя Сухомлинського мала привселюдне визнання і підтверджене трудами та щоденними діяннями великого вчителя. Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей».

    Василь Олександрович помер 2 вересня 1970 року.

Висловлювання В. Сухомлинського

 

  • Багато лих мають своїми коренями саме те, що людину з дитинства не вчать керувати своїми бажаннями.
  • Без будь-кого з нас Батьківщина може обійтися, але будь-хто з нас без Батьківщини — ніщо.
  • Виховуй у собі Людину — ось що найголовніше, інженером можна стати за п’ять років, учитись на людину треба все життя.
  • Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе.
  • Дитина — дзеркало родини; як у краплі води відбивається сонце, так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька.
  • Для того щоб виховати справжніх чоловіків, потрібно виховувати справжніх жінок.
  • Егоїзм — першопричина раку душі.
  • Закоханий у себе не може бути здатний на справжню любов.
  • Знання рідної мови визначає багатство, широчінь інтелектуальних та естетичних інтересів особистості. Той, хто не знає рідної, материнської мови або цурається її, — сам засуджує себе на злиденність душі, стає безбатченком.
  • Любов — це насамперед відповідальність, а потім уже насолода, радість.
  • Любов шляхетна тільки тоді, коли вона сором’язлива.
  • Людина звелася над світом усього живого насамперед тому, що горе інших стало її особистим горем.
  • Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний.
  • Людина лише тоді по-справжньому дорожить життям, коли в неї є щось несумірно дорожче за власне життя.
  • Людина така, яке її уявлення про щастя.
  • Музика — це мова почуттів.
  • Надзвичайна мова наша є таємницею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших… Дивуєшся дорогоцінності мови нашої в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла. І справді, інше слово часом дорогоцінніше самої речі.
  • Пригадаймо такі слова, як «оксамит», «перла», «намисто», «рушник», «хустка», «знамено»… Кожне слово має свій сенс, свою красу. У мене особисто народжується велике почуття радості при згадці таких слів, як «світанок», «сонячний промінь», «весняний струмок», «голуба далечінь», «блакитна високість»… А скільки таких слів існує, і за кожним глибинна суть і краса!
  • У величезному мовному запасі вибрати потрібне слово — то велике вміння, і, навпаки, якщо ви користуєтеся словом неточним, то це, власне, те саме, коли б замість відточеного олівця на уроці малювання ви користувалися б цвяхом.
  • Знання рідної мови визначає багатство, широчінь інтелектуальних і естетичних інтересів особистості. Той, хто не знає рідної материнської мови або цурається її, сам засуджує себе на злиденність душі, стає безбатченком[3]
  • Нікчемність — рідна сестра підлості.
  • Перш ніж полюбити в дівчині жінку, полюби в ній людину.
  • Розніжені й розбещені індивідууми формуються тоді, коли в їхньому житті домінує єдина радість — радість споживання.
  • Роки дитинства — це насамперед виховання серця.
  • Сім’я — це джерело, водами якого живиться повновода річка нашої держави.
  • Слово — найтонший дотик до серця; воно може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розпеченим залізом, і брудом… Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне — приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і посіяти зневіру, надихнути на працю і скувати сили душі…
  • Совість — це емоційний страж переконань.
  • Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи про долю іншої людини.
  • Там, де є суворість і вимогливість жінки, дівчини, юнак стає справжнім чоловіком.
  • Там, де в жінок не розвинуте почуття честі й гідності, процвітає моральне невігластво чоловіків.
  • Той, хто не знає меж своїм бажанням, ніколи не стане гарним громадянином.
  • Той, хто по-справжньому любить Батьківщину, — з усякого погляду справжня людина.
  • Школа — не комора знань, а світоч розуму. Усі діти не можуть мати однакові здібності. І найважливіше завдання школи — виховання здібностей.
  • Школа стає справжнім вогнищем культури тільки тоді, коли в ній панує чотири культи: культ Батьківщини, культ людини, культ книги і культ рідного слова.
  • Щоб любити — треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.
  • Якщо люди говорять погане про твоїх дітей — вони говорять погане про тебе.

Comments are closed.