Учитель – це покликання

    День Учителя – це свято, якого чекають з нетерпінням усі педагоги. А коли студенти, педагогічний колектив згадують своїх колишніх викладачів, колег – то свято набуває особливих вражень. На сайті Кіцманського коледжу продовжується творча співпраця колективу – висвітлювати спілкування з людьми, які своє життя віддали викладацькій роботі, вихованню підростаючого покоління.

Розпочинаємо інтерв`ю з викладачем Кіцманського коледжу ПДАТУ Фіщук Валентиною Валентинівною.

фото

  1. Поділіться враженнями про свою першу педагогічну практику, про перші кроки на викладацькій нивІ

– Моя перша педагогічна практика проходила в рідній школі на Хмельниччині. Я пишалася, що переймаю досвід моїх рідних вчителів Зінаїди Феодосіївни Лисої та Тетяни Іванівни Сендюк. Сьогодні дивуюся, як мене допустили проводити урок в 10 класі в такій коротенькій сукні.

  1. Чи мали Ви на меті стати викладачем?

– Так! Ще з початкової школи я була закохана у свою першу вчительку Софію Феліксівну Бучківську. Вона це помітила в мені одразу, тому завжди залишала мене після уроків працювати додатково з слабшими у навчанні учнями. Я так цим пишалася, що одного разу під час читання на класі, а я найкраще читала, я знепритомніла з гордості.

  1. А які Ваші перші враження від викладацької праці? Як Вам ваше перше заняття, перші студенти?

– Перед початком викладацької роботи я працювала в бібліотеці нашого навчального закладу. Був час для адаптації в колективі. Добре знала викладачів, вивчала психологію студентів. Коли отримала педнавантаження, то й отримала класне керівництво на агрономічному відділенні. Я повністю розчинилася у своїх студентах. Для дому в мене часу вистачало тілька кілька годин на добу. Чоловік пропонував мені взяти розкладне ліжко і йти жити в гуртожиток. Ми зі студентами клеїли шпалери, саджали кімнатні рослини, випускали стінгазети, займали перші місця у конкурсі на кращу кімнату, отримували в подарунок холодильник, телевізор в кімнату. А за сільгоспроботи нам платили гроші, на які ми всі зимові канікули їздили на екскурсії. Перші студенти – як перший чоловік, перша дитина, перша зарплата… на все життя. Якщо не вірите, запитайте у Валентини Петракович. Вона одна із них.

  1. За роки своєї педагогічної роботи Ви, очевидно, мали якісь певні сподівання, надії, мрії?

– Все, про що мріяла, відбулося. Я щаслива, що жила в той час, коли батьки довіряли викладачам, коли студенти поважали працю наставника, коли було менше техніки, а більше живого спілкування, коли керівник був вимогливим, але добрим, коли зарплата викладача була достойна педагога.

  1. Чи виникали якісь труднощі під час Вашої педагогічної роботи?

– Щось такого не пам’ятаю!

  1. От Ви з таким захопленням розповідаєте про ті роки викладання, про студентів… А Вам доводилось бути в групі наставником, стати для чужих дітей і батьками і порадником?

 – У кожній групі, де була  куратором, завжди були діти-сироти, напівсироти, діти, батьки яких працювали за кордоном, діти батьків-алкоголіків. Тому була і мамою, і порадницею, і наставником. Адже це життя з усіма перепетіями. І треба було жити.

  1. Ви викладач з великим досвідом за плечима. Які поради можете дати сучасним викладачам?

– Не забувайте про своїх рідних, виховуючи чужих….Хоч чужих дітей не буває!

  1. Що ж порадите сучасним студентам, які йдуть крок у крок із модернізованим світом?

– Борітеся, поборете!!! Хай Бог помагає!!!!

 

Comments are closed.