Ми знову заглядаємо до Календаря знаменних і пам’ятних дат, який нагадуватиме нам про свята, забуті імена, важливі відкриття та події/
Хто ж з українських авторів святкував би свою ювілейну дату в грудні 2021 року?
ЮВІЛЕЇ ВІДОМИХ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ
В ГРУДНІ 2021 РОКУ
5 ГРУДНЯ
– 90 років від дня народження Григора (Григорія) Михайловича Тютюнника (1931 – 1980) українського письменника-прозаїка, перекладача, педагога. Представника покоління шістдесятників. Брата письменника Григорія Тютюнника.
Сьогодні його називають одним із найвидатніших новелістів української літератури, сьогодні виходять у світ його листи і спогади, тільки тепер його новели потрапляють до читача такими, якими їх написав сам автор. У його житті – усього багато і усього потроху: важке повоєнне дитинство без репресованого батька, служба на флоті, вчителювання у російськомовному Донбасі, літературна праця у Києві і добровільна смерть. Від змішання тих органічних і міцних інгредієнтів саме життя і твори Тютюнника вийшли такими сильними, що від них важчає на серці і світлішає у голові.
Тютюнник не належав до шістдесятників, не виступав відкрито проти влади, єдиний біографічний ганж – репресований батько. Він писав про життя селян мовою, близькою простому люду. «Оддавали Катрю», «Кізонька», «Син приїхав», «Три зозулі з поклоном» – новели, які стали класикою – у них жодної крамоли, але саме оці короткі історії про скрутне життя маленьких українців цензура до людей без правок не пускала. Цитата: «Найтяжче для художника писати, а ще тяжче – не писати. В оцих лещатах він і живе все життя». Вихід у світ кожної новели – як велика перемога, агенти КДБ – як постійне тло, цькування у Спілці і в пресі – звична справа, так Тютюнник жив. І всі переживання ховав у собі. А коли у 80-ому йому вручили як подачку премію Лесі Українки за дитячі твори, замість очікуваної Шевченківської, Григір не витримав. Це був болісний ляпас. Передсмертну записку забрали, дружина запам’ятала лише: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Він пішов у сорок дев’ять.
Григір Тютюнник: «Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом – тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко».
Хату, у якій народився Григір Тютюнник перепродали уже кілька разів, готові продати і тепер. Але охочих перетворити будинок, де писав Тютюнник на музей – немає. Як і немає в селі пам’ятника видатному землякові. У Шилівці, селі, де народився Григір Тютюнник – ані пам’ятних знаків, ані меморіальної дошки. Тільки у школі група ентузіастів створила музей. Власним коштом і на власний смак. Але і в цю маленьку кімнату приходять сотні відвідувачів з усієї України, слухають про Григора, читають його твори. Про повноцінний музей і не мріють, кажуть, хоч би цей довести до пуття. Та головне, признаються односельці – твори його нарешті доходять до читача без ідеологічних правок. А остання новинка – щоденники та листи Григора Тютюнника видані окремою книгою. Там фото і тисячі думок. Там – справжній нецензурований Тютюнник. Ще одна цікава деталь – на Шевченківську премію твори Тютюнника уже після йго смерті висунули самі читачі, а не організації, установи та спілки. Значить, справді народний, а відтак – вічний.
5 ГРУДНЯ
– 150 років від дня народження українського поета, перекладача, театрального режисера, актора, громадсько-політичного діяча, театрознавця Миколи Кіндратовича Вороного (1871 – 1938)
Микола Вороний був один із засновників Української Центральної ради. Один із засновників і режисерів Національного театру.
Був одружений з донькою Миколи Вербицького Вірою Миколаївною Вербицькою. Та через рік вони розлучилися, хоча й народився син Марко. Марко Вороний теж став відомим поетом.
Поет жив або навчався, або працював у Харкові, Одесі, Ростові, Варшаві, Відні, Львові, Чернігові, Києві.
Ким він тільки не працював. Був актором і режисером, перекладачем і журналістом, земським статистиком і банківським клерком, працював бібліотекарем, режисером українського театру, редактором газети «Життє і слово», коректором Наукового Товариства ім. Шевченка, неофіційним редактором газети «Зоря», педагогом, кіноредактором і навіть діловодом ремонтної частини механічного відділу “Округи водяних шляхів”.
В 1920 році виїхав за кордон до Варшави, де знайомиться з письменниками – Ю. Тувімом та Л. Стаффом. Але на чужині не зміг довго жити і вирішив повернутися на Батьківщину.
Повернувшись до Львова займається педагогічною діяльністю, викладаючи у місцевій консерваторії.
Вороний був талановитим перекладачем. Він перекладав російських класиків О. Пушкіна, М. Некрасова, І. Тургенева, а також французьких, німецьких, польських, італійських поетів.
У 1934 році Миколу Вороного влада назвала «ворогом народу». Його заарештовують як польського шпигуна і відправляють на 3 роки до таборів, але згодом покарання замінили засланням у Казахстан. Його син Марко, дитячий письменник, який працював у Москві приїхав до Києва, щоб добитися помилування батькові. Проте настирливим сином зацікавилися органи, звинуватили в націоналізмі й заарештували. Рік тримали в окремій камері, а потім відправили на Соловки й у 1937 році розстріляли.
М. Вороний був розстріляний 7 червня 1938 року о 24 годині на Одещині. До речі, ідучи на смерть, батько так і не дізнався, що сина Марка вже немає.
Довгий час твори М. Вороного не вивчалися, його ім’я було несправедливо призабуте й тільки наприкінці 1980 року повернулося українській літературі.