3 листопада 1937 року радянська влада позбавила життя 134 представників української інтелігенції. Серед них були люди, які могли змінити майбутнє української культури і науки. Їм не дозволили творити і мислити, ба навіть — дожити до старості.
Того листопадового дня в лісі на півночі Карелії обірвалися життя режисера Леся Курбаса, драматурга Миколи Куліша, поета й перекладача Миколи Зерова, письменника Валер’яна Підмогильного та багатьох інших українців. У документах НКВС вони проходили як «українські буржуазні націоналісти». За цим формулюванням ховалися люди, які писали книжки, ставили вистави, досліджували історію, навчали дітей, розвивали українську мову, науку й культуру.
Лесю Курбасу було 50 років. Він створив легендарний театр «Березіль» і здійснив справжню революцію в українському театральному мистецтві. Миколі Кулішу, автору «Мини Мазайла» та «Народного Малахія», було 44. Кулішеві п’єси ставив Курбас, і разом вони створювали театр, який говорив про складні проблеми суспільства зовсім новою мовою. Миколі Зерову, блискучому перекладачеві античної поезії та професору, було 47 років. А Валер’яну Підмогильному, автору роману «Місто», — лише 36. У віці, коли письменник зазвичай тільки набирається творчої сили, його життя вже було приречене сталінською репресивною системою.
До Сандармоху їх привезли із Соловецької тюрми. Заарештовані раніше за політичними звинуваченнями, вони вже відбували покарання, коли НКВС ухвалив рішення знищити їх. В’язнів переправили морем на материк, а потім залізницею до Карелії. Звідти групами вивозили до лісового урочища. Протягом п’яти днів — 27 жовтня та 1–4 листопада 1937 року — там кулі забрали 1111 людей. Серед них були 287 українців та осіб, чиї долі були пов’язані з Україною.
Ця трагедія стала одним із найстрашніших епізодів того, що сьогодні називаємо Розстріляним відродженням. У 1920-х роках в Україні виросло покоління надзвичайно талановитих письменників, художників, режисерів, учених. Вони створювали сучасну європейську українську культуру, експериментували, дискутували, перекладали світову класику, відкривали нові мистецькі напрями. А в наступному десятилітті радянський режим почав систематично нищити це середовище — арештами, таборами, заборонами.
Найстрашніше, що родини багатьох загиблих роками не знали правди. Люди зникали в радянських таборах, а місця їхніх поховань залишалися таємницею. Сандармох як місце масових страт вдалося віднайти лише 1997 року, через шістдесят років після трагедії. У карельському лісі виявили сотні поховальних ям. Згодом там встановили український пам’ятний знак — козацький хрест із написом «Убієнним синам України».
Минуло 89 років. Ми читаємо «Місто» Підмогильного, дивимося вистави за п’єсами Куліша, вивчаємо творчість Зерова й Курбаса. А скільки книжок вони ще могли написати? Скільки вистав поставити? Скількох учнів виховати? Цього ми ніколи не дізнаємося.
3 листопада — день, коли варто згадати їхні імена. Не лише як жертв сталінських репресій, а як людей, які встигли залишити Україні величезну культурну спадщину, хоча їм не дали прожити власні життя до кінця.
Світла пам’ять.